Преса про нас
10.07.2007
Гість номера
Коли третій не буває зайвим
Анатолій ЗАДОРОГА
«Приїде пан, він розсудить». Потреба в такій добре відомій в далекому минулому формі арбітражу давно відпала, але не третейське суддівство загалом. Сьогодні воно все активніше використовується в розв'язанні найрізноманітніших спорів, претендуючи на місце не конкурента державних судів, а швидше – їхнього помічника, перебираючи на себе частину клопотів надзвичайно сьогодні перевантажених колег.
Звісно є потреба в державній підтримці такої громадської ініціативи, зокрема вдосконалення діючого законодавства, підготовці висококваліфікованих кадрів, тісної та результативної співпраці з державною судовою системою. Але частіше і простіше критикувати нову систему третейських судів, ніж допомагати реально, адже на це потрібен час.
Так, останнім часом можливо почути з уст певних чиновників дуже різкі звинувачення третейського судочинства як громадської інституції, мовляв з приводу: пособництва рейдерству, перевищення своєї підвідомчості при розгляді справ, порушення підсудності та інших норм Закону “Про третейські суди”, ЦК та ГК України. Інколи ці звинувачення через необізнаність самих чиновників в законодавчих нюансах третейського судочинства. З іншого боку, об'єктивна критика потрібна, щоб звертати увагу на помилки та вдосконалювати судову практику, вважає Геннадій Пампуха –Заступник Голови Третейської палати України, Голова постійно діючого третейського суду при Юридичній корпорації “Принцип”, Генеральний директор Юридичної корпорації “Принцип”.
Третейські суди комусь заважають
– Відомо, що кожен кулик своє болото хвалить, тож було б принаймні дивно, коли б Ви замість переваг третейських судів, почали говорити про недоліки…
–…Тим більше, що переваги таки очевидні, тому й частка третейських арбітражів у вітчизняному судочинстві постійно зростає. Чому? Бо коротші терміни розгляду справ, рішення останнє і оскарженню не підлягає, доволі якісні результати: маємо менше одного відсотка оскаржених справ. До того ж наші суди демократичніші, доступніші для громадян. Інколи критика є об'єктивною, інколи просто підтверджує, що людина, яка до неї вдається просто не розуміє правової сутності та законодавчих норм щодо третейського судочинства. Не буду приховувати, існують певні проблеми. Так, наприклад, є спроби з допомогою третейських судів обійти закон, переважно при звертанні до судів ad hoc, тобто судів «одноразової» дії, з якими справді маємо проблеми. На жаль, не знаходимо ми належної підтримки від Міністерства юстиції, яке ставиться до третейських судів, ніби до “незаконно народжених дітей”.
Нас дивує й та позиція, що третейських судам треба займатися тими справами, які невигідні державним – переважно дріб'язковими, що аж ніяк не відповідає Закону України «Про третейські суди», бо обмежує сферу їх застосування. Ми вже внесли проект змін до чинного Закону з метою його вдосконалення, але свої контраргументи виставили й наші опоненти. Чия візьме, важко сказати. Практика спілкування показує, що далеко не всім представникам депутатського та суддівського корпусу досконало відомо законодавство стосовно третейського судочинства. Звідси й причини багатьох непорозумінь. Тому ми й зініціювали проведення серії круглих столів за участю наших колег – державних суддів, напрошуємося до них у гості, аби роз'яснити наші законні позиції в питаннях підвідомчості, підсудності та знайти порозуміння. Виходить, що і третейські судді, й державні досягають однієї мети – справедливого правосуддя, – застосовуючи різні інструменти. Наші колеги застосовують Цивільно-процесуальний чи ГПК кодекс України, ми діємо на підставі затвердженого регламенту та положення про третейські суди зареєстрованого в Міністерстві юстиції. Це теж спричиняє різнобачення, зокрема питання підсудності. Деякі державні суди вважать, що сторони третейського спору в разі необхідності можуть звертатися лише до того районного суду, де територіально зареєстрований третейський суд, точніше його засновник. Насправді це помилкове розуміння підсудності: закон не передбачає такого територіального підпорядкування.
Незалежність – не вседозволеність
– Наскільки я зрозумів, ми перейшли до іншого кола проблем, якими Ви як керівник постійно діючого третейського суду змушені також перейматися?
– Так дійсно. Отож зупинюся і на питанні різного трактування підвідомчості. Знову ж таки деякі державні суди самостійно впевнилися в думці, що спори, які стосуються визнання права власності, не підвідомчі третейським судом. Це те, про що я вже говорив: незаконне намагання обмежити сферу компетенції третейських судів. Звідси й потреба проводити з нашими державними колегами сумісні “круглі столи”.
Неодмінно постає питання про бюро технічної інвентаризації. Дехто вважає, що БТІ – державний орган, тому не може бути стороною у третейському провадженні. Суб'єкт владних повноважень, яким є бюро технічної інвентаризації, не обов'язково має бути згідно із законодавством органом влади чи органом місцевого самоврядування, тому не може вимагати виконавчих документів на рішення третейського суду, яке видається компетентними судами, а повинен таке рішення виконати без звернення за підтвердженням його законності до компетентних судів. Але треба зазначити, що чинним, хоча й незаконним, є лист Мін'юсту, який зобов'язує БТІ саме так чинити, аби запобігти можливим порушенням з боку третейських судів. Справді, така пересторога й не зайва, але не можна погоджуватися, щоб навіть корисні справи робилися в незаконний спосіб. Тому треба ці взаємовідносини відрегулювати законодавчо. Ми запропонували половинчасте, але, на мій погляд, дуже корисне й правильне законодавче вирішення цього непорозуміння: БТІ повинні вимагати виконавчого документа на рішення виключно третейських судів ad hoc, котрі справді грішать арбітражними помилками, зокрема й навмисними.
– Ми знову ж плавно ввійшли в іншу проблемну зону, можна сказати, цього разу внутрівідомчу – про стосунки постійно діючих третейських судів і тих, що створюються лише для вирішення конкретного спору, які ще називаються судами ad hoc
– Особливих стосунків то й нема. Користуючись основоположною тезою закону, яка гарантує незалежність третейським судам, «ед хоки» не підзвітні нікому в державі. З одного боку – це добре, а з іншого – створює третейському судочинству проблеми. Не секрет, що третейським суддею ad hoc може виступати навіть арбітр без юридичної освіти. Неважко передбачити, якими в таких випадках можуть бути якість провадження та судового рішення. Юридичний брак, що трапляється за таких обставин, дуже шкодить іміджу третейських судів загалом і дає козирі нашим опонентам.
Загалом бути суддею ad hoc легко й вигідно. Не несеш ніякої відповідальності за якість і наслідки арбітражу, не хочеш – не сприяєш реалізації прийнятого рішення, не треба державної реєстрації, контори для прийому клієнтів, нема вимоги дотримуватися нормованих розмірів третейського збору. Та й податки ж не платяться. Рішення таких арбітрів не є власне юридичних документом, таким, що мав би якусь суспільну значимість для, скажімо, державних установ. Отож тим, хто дійсно прагне законного третейського вирішення спору, слід чітко визначитися, якого результату вони прагнуть, який механізм провадження їх задовольнить і як буде досягнуто виконання прийнятого рішення. Тоді і стане зрозумілим, чи до Постійно діючого третейського суду треба звертатися, чи до ad hoc. До речі, нині в країні десь півтори сотні постійно діючих третейських судів, а скільки судів «одноразової дії», ніхто не знає.
– Виходить, Ви конкуренти. Може, тому й таке дещо зверхнє ставлення до «ед хоків»?
– Я б сказав – вимогливе ставлення - кодекс честі суддів один. Існують проблеми й в постійно діючих третейських судах, аби бути справедливим. Із зареєстрованих лише відсотків десять є живими, тобто активно діючими та відомими. Дійсно, аби бути справедливим потрібно сказати, що на винесені рішення Постійно діючими судами теж надходять скарги. Я вважаю, що це нажаль результат помилок та низького професійного рівня суддівського процесу таких судів.
Всі ці скарги надходять в профільну комісію з питань аналізу та узагальненню практики правозастосування і моніторингу діяльності третейських судів та розгляду звернень в Третейську палату України, яку я маю честь очолювати. Після відповідного відпрацювання подібних скарг, якщо справа в помилках, комісія рекомендує суду переглянути своє рішення по знову виявленим чи по новим обставинам. У деяких випадках це дає позитивний результат, але важливіше за все те, що вдосконалюється судова практика.
Трапляється, що третейські суди реєструються лише для того, аби юрист міг потішити самолюбство – мовляв він голова суду.
Навчить лише практика
– У моєму уявленні третейський суддя, аби успішно виконувати арбітражну місію, передбачену законом, тобто так, аби клієнтам не довелося звертатися ще до однієї інстанції – компетентного суду, – повинен і за рівнем юридичної кваліфікації, і за досвідченістю бути вище своїх колег-«державників», котрі краще захищені законом, мають пільги тощо. А ще володіти неабиякою дипломатичністю
– Звісно, юриста-початківця я до себе в судді не візьму. Саме через це й нема потреби готувати третейських суддів у навчальних закладах. Їх здатна підготувати лише тривала активна судова практика. Для юристів-практиків високого ґатунку третейське суддівство може бути засобом розширення своїх професійних можливостей. От і в нас не всі судді – штатні працівники, є й сумісники, з якими давно співпрацюємо і задоволені такого роду стосунками.
– Геннадію Геннадійовичу, а як часто у Вашій роботі доводиться мати справу з адвокатами?
– Зазвичай у третейському провадженні обходяться без адвокатів: умова взаємних домовленостей де в чому спрощує процесуальну процедуру. Але коли з'являється в справі адвокат, він не заважає, а полегшує справу. Ну хоча б тому що кваліфікованіше викладе суть справи і чіткіше сформулює потреби клієнта. А загалом без адвокатури нам просто не обійтися, адже більшість наших суддів – це якраз адвокати, які пройшли певну підготовку. Певна складність буває в тому, аби подолати статусний бар'єр – від наполегливого виразника інтересів однієї зі сторін процесу до незалежного арбітра часом непросто перейти. Я завжди радий такому кадровому поповненню і запрошую Ваших читачів до співпраці.
Третейське судочинство – незалежний громадський інститут, який намагається донести судочинство до самих віддалених регіонів нашої країни, навіть до сільського мешканця. Тому в нашому суді кожен місяць відкриваються по два-три нових відділень для того щоб сторонам не треба було гаяти час, кошти на дорогу, вистоювати черги та деякі інші судові витрати, тобто ми створюємо зручні умови для сторін.
Щоб рівень суддів Постійно діючого третейського суду при юридичній корпорації “Принцип” був відповідним у нашому суді, ще з 1 жовтня 2006 року, був започаткований “спецкурс” по навчанню кандидатів у третейські судді. Також на ньому підвищують кваліфікацію діючі третейські судді нашого суду. В умовах постійної зміни діючого законодавства це дуже важливо.
