Інтервю Пампухи Г.Г. з актуальних питань третейського судочинства газеті "Адвокатура", червень 2007 р.

28.08.2007

<>

<> Гість номера

<>

<>Коли третій не буває зайвим

<>

<><> Анатолій ЗАДОРОГА

<><>«Приїде пан, він розсудить». Потреба в такій добре відомій в далекому минулому формі арбітражу давно відпала, але не третейське суддівство загалом. Сьогодні воно все активніше використовується в розв'язанні найрізноманітніших спорів, претендуючи на місце не конкурента державних судів, а швидше – їхнього помічника, перебираючи на себе частину клопотів надзвичайно сьогодні перевантажених колег.

<><>Таку громадську ініціативу всіляко б заохочувати, зокрема вдосконаленням відповідного законодавства, сприяти б у розширенні мережі третейських судів, у їх кадровому забезпеченні, знаходити б можливості тіснішої й результативнішої їхньої співпраці з державною судовою системою. Але останнім часом чуємо з уст дуже високих чиновників від юриспруденції різкі звинувачення загалом третейського суддівства як громадської інституції: мовляв, перетворилися на посібників рейдерства. Звісно, це відчутно б'є по іміджу тих, кого несправедливо «причісуют» під один «критичний гребінець», викликає спротив і бажання захиститися. Є така потреба і в Геннадія Пампухи, голови Постійно діючого третейського суду при юридичній корпорації «Принцип».

<>Третейські суди комусь заважають

<>

<><>– Відомо, що кожен кулик своє болото хвалить, тож було б принаймні дивно, коли б Ви замість переваг третейських судів, почали говорити про недоліки…

<>–…Тим більше, що переваги таки очевидні, тому й частка третейських арбітражів у вітчизняному судочинстві постійно зростає. Чому? Бо коротші терміни розгляду справ, у більшості випадків нема потреби в касаційних оскарженнях, доволі якісні результати: маємо менше одного відсотка оскаржених справ. До того ж наші суди демократичніші, доступніші для громадян, більш шанобливо до них ставляться. Очевидно, що саме така успішність викликає якусь професійну заздрість у колег-юристів, і вони намагаються нав'язати суспільству думку ледь не про шкідливість третейських судів, про їхню інституційну несерйозність. Переконують у цьому й високопосадовців. Не буду приховувати, є спроби з допомогою третейських судів обійти закон, переважно при звертанні до судів <>ad<> <>hoc, тобто судів «одноразової» дії, з якими справді маємо проблеми, але, ще раз підкреслюю, третейське судочинство подібних гріхів має в багато разів менше, ніж державне. На жаль, не знаходимо ми належної підтримки від Міністерства юстиції, яке ставиться до третейських судів, ніби до незаконно народжених дітей.

<>Нас дивує й та позиція, що третейських судам треба займатися тими справами, які невигідні державним – переважно дріб'язковими, що аж ніяк не відповідає Закону України «Про третейські суди», бо обмежує сферу їх застосування. Ми вже внесли проект змін до чинного Закону з метою його вдосконалення, але свої контраргументи виставили й наші опоненти. Чия візьме, важко сказати. Практика спілкування показує, що не лише більшість депутатів мають дуже приблизне уявлення про третейські суди, а й більшість керівників судів першої інстанції, які постійно й тісно співпрацюють з нашими суддями, не вивчали Закон України «Про третейські суди». Звідси й причини багатьох непорозумінь. Тому ми й зініціювали проведення серії круглих столів за участю наших колег – державних суддів, напрошуємося до них у гості, аби роз'яснити наші законні позиції в питаннях підвідомчості, підсудності та знайти порозуміння. Виходить, що і третейські судді, й державні досягають однієї мети – справедливого правосуддя, – застосовуючи різні інструменти. Наші колеги – Цивільно-процесуальний кодекс України, ми діємо на підставі затвердженого регламенту. Це теж спричиняє різнобачення, зокрема питання підсудності. Деякі державні суди вважать, що сторони третейського спору в разі необхідності можуть звертатися лише до того районного суду, де територіально зареєстрований третейський суд, точніше його засновник. Насправді це помилкове розуміння підсудності: закон не передбачає такого територіального підпорядкування.

<>

<>Незалежність – не вседозволеність

<>

<><>– Наскільки я зрозумів, ми перейшли до іншого кола проблем, якими Ви як керівник постійно діючого третейського суду змушені також перейматися?

<>– Так і є. Отож зупинюся і на питанні різного трактування підвідомчості. Знову ж таки деякі державні суди самостійно впевнилися в думці, що спори, які стосуються визнання права власності, не «парафія» третейських судів, що такі справи не підвідомчі їм. Це те, про що я вже говорив: незаконне намагання обмежити сферу компетенції третейських судів. Звідси й потреба проводити з колегами «третейський всеобуч».

<>Неодмінно постає питання про бюро технічної інвентаризації. Дехто вважає, що БТІ – державний орган, тому не може бути стороною у третейському провадженні. Але я особисто вів десятки справ, коли БТІ підписувало третейську угоду як комунальне підприємство, якому тимчасово делеговане повноваження щодо внесення певних даних до державного реєстру нерухомості, не претендуючи на владні повноваження. Суб'єкт владних повноважень, яким є бюро технічної інвентаризації, не обов'язково має бути згідно із законодавством органом влади чи органом місцевого самоврядування, тому не може вимагати виконавчих документів на рішення третейського суду, яке видається компетентними судами, а повинен таке рішення виконати без звернення за підтвердженням його правильності до компетентних судів. Але треба зазначити, що чинним, хоча й незаконним, є лист Мін'юсту, який зобов'язує БТІ саме так чинити, аби запобігти можливим порушенням з боку третейських судів. Справді, така пересторога й не зайва, але не можна погоджуватися, щоб навіть корисні справи робилися в незаконний спосіб. Тому треба ці взаємовідносини відрегулювати законодавчо. Ми запропонували половинчасте, але, на мій погляд, дуже корисне й правильне законодавче вирішення цього непорозуміння: БТІ повинні вимагати виконавчого документа на рішення виключно третейських судів <>ad<> <>hoc, котрі справді грішать арбітражними помилками, зокрема й навмисними.

<><>– Ми знову ж плавно ввійшли в іншу проблемну зону, можна сказати, цього разу внутрівідомчу – про стосунки постійно діючих третейських судів і тих, що створюються лише для вирішення конкретного спору, які ще називаються судами <><>ad<><> <><>hoc<>

<>– Особливих стосунків то й нема. Користуючись основоположною тезою закону, яка гарантує незалежність третейським судам, «ед хоки» не підзвітні нікому в державі. З одного боку – це добре, а з іншого – створює третейському судочинству проблеми. Не секрет, що третейським суддею ad hoc може виступати навіть арбітр без юридичної освіти. Неважко передбачити, якими в таких випадках можуть бути якість провадження та судового рішення. Юридичний брак, що трапляється за таких обставин, дуже шкодить іміджу третейських судів загалом і дає козирі нашим опонентам.

<>Стосунки у нас з «ед хоками» лише от які: всі скарги на їхні юридичні «художества» направляють таки нам, у Третейську палату, і займаюся ними конкретно я, бо очолюю профільну комісію палати, котра аналізує та узагальнює практику правозастосування третейськими судами та розглядає звернення.

<>Загалом бути суддею <>ad<> <>hoc легко й вигідно. Не несеш ніякої відповідальності за якість і наслідки арбітражу, не хочеш – не сприяєш реалізації прийнятого рішення, не треба державної реєстрації, контори для прийому клієнтів, нема вимоги дотримуватися нормованих розмірів третейського збору. Та й податки ж не платяться. Рішення таких арбітрів не є власне юридичних документом, таким, що мав би якусь суспільну значимість для, скажімо, державних установ. У таких випадках клієнтам залишається тільки повісити такий «вердикт» на стінку й любуватися ним – більше ні на що він не здатен. Отож тим, хто прагне третейського вирішення спору, слід чітко визначитися, якого результату вони прагнуть, який механізм провадження їх задовольнить і як буде досягнуто виконання прийнятого рішення. Тоді і стане зрозумілим, чи до постійно діючого третейського суду треба звертатися, чи до <>ad<> <>hoc. До речі, нині в країні десь півтори сотні постійно діючих третейських судів, а скільки судів «одноразової дії», ніхто не знає.

<><>– Виходить, Ви конкуренти. Може, тому й таке дещо зверхнє ставлення до «ед хоків»?

<>– Я б сказав – вимогливе ставлення. Скажімо, коли клієнти замислили якусь сумнівну оборудку, вони, звернувшись до одного-другого постійно діючого третейського суду, котрі дорожать репутацією, і отримавши відмову, знайдуть для цього суд <>ad<> <>hoc, з яким простіше порозумітися. А так бути не повинно, кодекс честі суддів один. Можу зробити закиди й на адресу постійно діючих третейських судів, аби бути справедливим. Із зареєстрованих лише відсотків десять є живими, тобто активно діючими, знаними. Трапляється, що третейські суди реєструються лише для того, аби юрист міг потішити самолюбство – козиряти, що він голова суду.

<><>– То можна сказати з огляду на все це, що в нас узаконене судове шарлатанство?

<>– Якраз так сказати й не можна, бо жоден закон такої протиправності не дозволяє, але, будучи недосконалими, закони дають змогу обминати їх, діяти на власний розсуд і для виключно власної вигоди.

<>

<> Навчить лише практика

<>

<><>– У моєму уявленні третейський суддя, аби успішно виконувати арбітражну місію, передбачену законом, тобто так, аби клієнтам не довелося звертатися ще до однієї інстанції – компетентного суду, – повинен і за рівнем юридичної кваліфікації, і за досвідченістю бути вище своїх колег-«державників», котрі краще захищені законом, мають пільги тощо. А ще володіти неабиякою дипломатичністю

<>– Звісно, юриста-початківця я до себе в судді не візьму. Саме через це й нема потреби готувати третейських суддів у навчальних закладах. Їх здатна підготувати лише тривала активна судова практика. Для юристів-практиків високого ґатунку третейське суддівство може бути і своєрідним хобі, заняттям у вільний час, так би мовити, засобом розширення своїх професійних можливостей. От і в нас не всі судді – штатні працівники, є й сумісники, з якими давно співпрацюємо і задоволені такого роду стосунками.

<><>– Геннадію Геннадійовичу, а як часто у Вашій роботі доводиться мати справу з адвокатами?

<>– Зазвичай у третейському провадженні обходяться без адвокатів: умова взаємних домовленостей де в чому спрощує процесуальну процедуру. Але коли з'являється в справі адвокат, він не заважає, а полегшує справу. Ну хоча б тому що кваліфікованіше викладе суть справи і чіткіше сформулює потреби клієнта. А загалом без адвокатури нам просто не обійтися, адже більшість наших суддів – це якраз адвокати, які пройшли певну підготовку. Певна складність буває в тому, аби подолати статусний бар'єр – від наполегливого виразника інтересів однієї зі сторін процесу до арбітра-нейтрала часом непросто перейти. Я завжди радий такому кадровому поповненню і запрошую ваших читачів до співпраці.