Пампуха Г.Г. Кому в Україні на шляху до Європи не потрібна стабільна система захисту прав громадян та юридичних осіб?
08.02.2008
В Україні правосуддя – це самостійний вид державної діяльності, яку здійснюють органи судової влади – державні суди - шляхом розгляду і вирішенням у судових засіданнях у встановленій законом, процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ. Згідно ст. 2 Закону України “Про третейські суди”, третейський суд – це недержавний незалежний орган, що утворюється для вирішення спорів. Тобто, логічною є теза, що третейський суд не є державним органом, то, відповідно, він і не здійснює державну діяльність. Однак, не дивлячись на це, його діяльність також направлена на захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб. Безперечно, в державі є і інші інститути, завданням яких є здійснення захисту прав та інтересів осіб, наприклад – адвокатура, нотаріат, міліція. Так, згідно з Законом України «Про адвокатуру», адвокатура сприяє захисту прав, свобод громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб. Третейські суди, розглядають спір між сторонами за наявності третейської угоди чи третейського застереження в договорі про передачу спору на розгляд третейського суду. При передачі спору до третейського суду, сторона вже наперед погоджується із законністю даного рішення та його обов'язковістю для неї. Рішення третейських судів виносяться після третейського розгляду, що відмінно від правосуддя, які являються обов'язковими лише для сторін спору, що приймали участь у третейському розгляді. А якщо воно потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами, то виконання рішення третейського суду здійснюється за умови видачі компетентним судом виконавчого документа. Таким чином, рішенню третейського суду надається примусового характеру та воно фактично визнається державою. Тільки після такого визнання воно може виконуватися в примусовому порядку через органи Державної виконавчої служби. Так як третейський розгляд закінчується винесенням рішення, то виконання рішення третейського суду провадиться поза межами третейського розгляду, добровільно стороною, або примусово – після отримання виконавчого листа. Отже, виходячи з законодавчої логіки, можна цілком мотивовано стверджувати, що розмежування функцій захисту державних судів та недержавних третейських судів відбувається: - за принципом обов'язковості рішень: державних судів – для всіх, третейських – лише для сторін спору (до моменту отримання виконавчого документу). - за способом розгляду справ: в державних – здійснення правосуддя шляхом розгляду справ, третейських – шляхом проведення третейського розгляду. - за способом винесення рішення: в державних судах – від імені України, у третейських судах – від імені самого Третейського суду. Крім того слід зауважити, що в жодному випадку третейський розгляд спорів не підміняє собою судочинство та правосуддя, а є альтернативним засобом вирішення спорів. Третейський суд при цьому не єдиний альтернативний засіб вирішення спорів. Слід згадати й про медіацію, яка також є альтернативою при вирішенні спірних ситуацій в господарських та цивільних правовідносинах, але виключно в досудовому порядку. Ось декілька прикладів з зарубіжної законодавчої практики на підтвердження цієї тези: - у листопаді 1990 року конгрес США схвалив Закон, відповідно до якого федеральним органам влади було рекомендовано ширше використовувати альтернативні можливості врегулювання спірних питань, що виникають в ході повсякденної роботи американських приватних компаній в країні. Федеральним агентствам рекомендовано призначати конкретних посередників або звертатися до організацій, що спонсоруються американським урядом або приватних компаній, що спеціалізуються на веденні подібних справ. - Основний законодавчий документ щодо статусу третейських судів в Німеччині – це Німецьке цивільне укладення (НЦУ), що складається з десяти томів. Десятий том НЦУ містить положення закону про Німецький приватний третейський суд, що діяв в Германії з 1877 року. - Новий Британський Закон про третейський суд 1996 року набув чинності в 1997 році. Відповідно до Закону про третейський суд, функція проміжного судового захисту перейшла до третейського суду, і для британських третейських суддів зменшився ризик того, що їх рішення будуть скасовані або не будуть виконанні - У Франції можливість арбітражного врегулювання суперечок передбачається в розділі XVI «Арбітраж» книги III Цивільного кодексу Франції. - У Китаї ще в 1984 по 1986 р.(!), загальне число суперечок, шляхом погоджувальної процедури, склало 58 052 справ, або 88% всіх спорів, в 90-х роках ця частка зросла до 92%. - В 1991 році уряд Австралії прийняв Закон про суд (посередництво і третейський суд) (Courts (Mediation and Arbitration) Act), що дозволив Сімейному суду (Family Court) і Федеральному суду (Federal Court) Австралії пропонувати сторонам судового спору можливість залучення посередника і третейського судді на додаток до інших методів альтернативного дозволу спорів (АДС). Австралія дуже серйозно відноситься до розширення і модернізації своєї практики АДС, і все більше число університетів включають курс по вирішенню спорів в програму підготовки юристів. - В Російській Федерації була винесена ухвала Конституційним судом РФ від 4.06. 2007г. № 377-О-О,в якому суд висловився про те, що третейські суди РФ не відносяться до органів, що здійснюють правосуддя, а є альтернативною формою захисту прав, в тому числі майнових, громадян та юридичних осіб. Крім вищезазначених прикладів, слід згадати, що 5 вересня 2001 року Комітет міністрів Ради Європи (членом якої є й Україна) приймає Рекомендацію Rec(2001) 9 про альтернативне судочинство між адміністративними органами та приватними сторонами. В Рекомендаціях Комітет вважає, альтернативні методи врегулювання адміністративних спорів таким, що є більш прості та мають гнучку процедуру. Окрім вищевказаною Рекомендації, нагадаємо ще й про Рекомендацію № R (81) 7 щодо засобів полегшення доступу до правосуддя та Рекомендацію № R (86) 12 щодо засобів запобігання навантаження на суди, в яких Рада Європи повністю підтримує альтернативні методи спору та рекомендує країнам-членам сприяти розвитку їх системи. Але ж повернемось до української дійсності. Нажаль, українські можновладці не завжди настільки законодавчо свідомі, як їх колеги закордоном, не указ їм навіть рекомендації Ради Європи, ЄС, ЮНСІТРАЛ. З часу свого виникнення у 2004 році, згідно Закону про третейські суди, останні вимушені боротися за свій статус та існування, переважно з представниками державних органів та державних судів. Хоча свою точку зору з приводу конституційності функціонування третейських судів КСУ було висловлено в рішенні від 24 лютого 2004 року N 3-рп/2004 (в якому зазначено, що одним із способів захисту прав суб'єктів цивільних та господарських правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України та статтею 12 ГПК України), противники існування третейства постійно намагаються обмежити його в функціях. Високі чини державного суддівського корпусу звинувачують третейські суди в сприянні рейдерству, при тому якби то не акцентуючи увагу, що такі протиправні дії допускають практично виключно третейські суди ad hoc, а постійно діючі третейські суди, зареєстровані в Мін'юсті надто усвідомлюють відповідальність, щоб зв'язуватися з кримінальними схемами. Не згадується також й проблема посібництва державних суддів тим же рейдерам, і це вже, нажаль, не секрет ні для кого. На 1 листопада 2007 року в Україні було зареєстровано понад 270 ПД третейських судів. За 2007 р. постійно діючі третейські суди України розглянули понад 9 тисяч справ, з усього масиву рішень третейських судів за 2007 р. лише близько 60 рішень були оскаржені, крім того, 60% таких скарг не мали під собою жодного підґрунтя. А тепер порівняйте це зі статистикою державних судів, висновки напрошуються самі по собі… Однак, й досі підтримки від держави третейські суди не відчувають. Скоріше навпаки, протистояння триває. Недавнє підтвердження цьому - конституційне подання 51 народного депутата України до КСУ щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців 7, 11 статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа про завдання третейського суду). Автори подання вважали, що положення абзацу 7 статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та статей 58, 59 розділу VIII Закону України «Про третейські суди» порушують Конституцію України. Вони стверджували, що в цих нормах Закону фактично закріплюється статус третейських судів як органів здійснення правосуддя. 14 січня Конституційний Суд України оприлюднив прийняте 10 січня ц.р. рішення по цій справі та вирішив визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення Закону України «Про третейські суди». Аргументи КСУ, які в черговий раз підтвердили правомірність існування третейського судочинства наступні: «третейські суди не здійснюють правосуддя, їх рішення не є актами правосуддя, а самі вони не входять до системи судів загальної юрисдикції. Третейські суди є недержавними незалежними органами захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та/або юридичних осіб у сфері цивільних і господарських правовідносин». Отже, час певним можновладцям та законотворцям все ж таки зрозуміти, що інститут третейського судочинства – є визнаним у всьому цивілізованому світі альтернативним методом вирішення спорів. Не слід державним суддям сприймати третейство як конкурента, оскільки встановлення верховенства права – має бути спільною метою. Ті загальні принципи, на яких ґрунтуються сучасні пропозиції щодо реформування судової системи України, здебільшого втілені в Законі України «Про третейські суди». Окрім того, саме в ракурсі найактуальнішого питання українського сьогодення – судової реформи – інститут третейського судочинства є одним з тих інструментів, який зможе допомогти реформувати державну судову систему, розвантажити державні суди, запобігти розгулу суддівської бюрократії, корупції та забезпечити більш високий рівень захисту законих прав осіб. Наразі нормальне фінкціонування третейських суддів обумовлено не лише необхідністю максимального наближення України до правої держави, але й вимогам ЄС про наявність у державі альтернативних способів вирішення спорів. Інша позиція є не тільки немотивованою та позбавленою правового та логічного підґрунтя, а має явні, політично заангажовані наміри спрямовані на призупинення реформування судової системи та процесів євроінтеграції України.
